Україною визначено новий формат відносин з Організацією Північноатлантичного договору, який віднині буде базуватися на виконанні Річних національних програм (РНП). Про умови виконання першої РНП і реформи, які нею передбачені, «Атлантичній панорамі» розповів директор Координаційного бюро європейської та євроатлантичної інтеграції Секретаріату Кабінету Міністрів України Вадим Трюхан.
– Вадиме Валерійовичу, що це за документ – Річна національна програма? Якими є основна спрямованість і цілі РНП? В яких сферах слід очікувати реформи в першу чергу?
– Передусім, Річна національна програма щодо набуття членства в Організації Північноатлантичного договору – це новий практичний інструмент реалізації курсу євроатлантичної інтеграції України. В ньому інкорпоровано комплекс заходів, спрямованих на реформи у нашій країні, досягнення стандартів євроатлантичної спільноти. Втім, ми сподіваємося, що в Україні РНП також сприйматиметься як своєрідний дороговказ для органів державної влади, що містить визначення стратегічних пріоритетів і середньострокових цілей.
Важливою характерною рисою РНП є те, що це індивідуальна програма, яка розробляється безпосередньо самою країною-аспірантом з огляду на власні потреби і особливості у сферах політики, економіки, оборони, безпеки, ресурсів, права тощо. Водночас, передбачено механізм зворотного зв’язку з НАТО, політичні й експертні консультації з Альянсом, надання відповідних рекомендацій. Таким чином, держава через формат РНП сама обирає свій шлях реформ і наближення до стандартів НАТО.
Українська РНП охоплює повний спектр реформ: судова і адміністративна, розвиток ринкової економіки, ре-форма органів державного управління, трансформації у секторі безпеки і оборони, посилення інформаційної безпеки та боротьби з корупцією тощо.
Схематично зазначені цілі об’єднані у п’ять розділів. Перший – це політичні та економічні питання. Далі – оборонні та військові питання. Третій і четвертий розділи – ресурсні та питання безпеки. І нарешті, останній, – правовий.
Як бачимо, заходи оборонного і військового характеру тут не є домінуючими. Крім цього, зараз розроблюється план заходів до РНП, що визначатиме чіткі завдання, виконавців і терміни.
– Чи існує паралель між виконанням країною умов Плану дій щодо член- ства в НАТО та Річних національних програм?
– Ми дійсно можемо вести мову про взаємозв’язок Річної національної програми та Плану дій щодо членства. Адже практика Альянсу під час його попередніх розширень фактично визначала ці два документи як один цілісний інструмент. ПДЧ виконував роль сталого рамкового політичного доку-менту, в той час як РНП формувала його практичну складову, яка оновлювалася щороку. Саме тому при підготовці першої української РНП нашим завданням було розробити такий документ, що за своєю структурою та змістом цілком відповідав би формату ПДЧ.
На мій погляд, ми змогли досягти цієї цілі. Механізм РНП надає сьогодні Україні майже весь перелік можливостей, що мали у своєму розпорядженні нинішні держави-члени НАТО, які приєдналися до Альянсу в 2004 і 2009 роках. Більше того, я бачу певний позитив для євроатлантичної інтеграції України саме у форматі РНП. Адже питання ПДЧ останнім часом стало настільки заполітизованим в Україні та за її межами, що його виконання на нинішньому етапі неодмінно зіштовхнулося б із серйозними проблемами політичного характеру. РНП дозволяє нам ефективно реалізовувати завдання євроатлантичної інтеграції на фаховому рівні без зайвих спекуляцій на цій темі.
– Які етапи погодження пройшла дана національна програма перед тим як втілитися у проект Указу Президента України? Яку роль у процесі підготовки Україною РНП відігравало НАТО?
– Робота над текстом РНП розпочалася у лютому 2009 року, після відповідного грудневого рішення Північноатлантичної ради у Брюсселі. Початок роботи був дещо стриманий очікуванням від наших партнерів з НАТО так званих «модальностей», які, по суті, є орієнтирами при формуванні РНП.
Після цього розпочалася копітка робота, до якої були залучені фахівці багатьох органів виконавчої влади та інших державних структур. Адже РНП охоплює сфери відповідальності більшості міністерств. У своїй роботі ми також прислухалися до думки експертів з неурядового сектору.
Саме при підготовці РНП новостворене Координаційне бюро європейської та євроатлантичної інтеграції практично продемонструвало свою координуючу роль та функціональну спроможність. Нашим завданням було узгодження і зведення до спільного знаменника того масиву пропозицій та зауважень, що продукувалися різними зацікавленими державними структурами.
Підготовка РНП також виявила для нас іншу проблему. Система координації діяльності державних органів України у сфері євроатлантичної інтеграції працює не досить ефективно і потребує суттєвого вдосконалення. У зв’язку з цим Кабінет Міністрів вніс на розгляд Президентові України проект Указу «Питання національної системи координації співробітництва України з Організацією Північноатлантичного договору». Сподіваюсь, що такий Указ незабаром буде підписано, а наступна РНП розроблятиметься і виконуватиметься в якісно кращих системних умовах.
Результатом проведеної Урядом роботи стало затвердження 7 серпня 2009 року Президентом Річної національної програми щодо підготовки України до набуття членства в Організації Північноатлантичного договору.
Незважаючи на те, що РНП є суто внутрішнім документом України, нами було проведено низку консультацій з експертами Міжнародного секретаріату НАТО, держав-членів Альянсу, Офісу зв’язку НАТО в Україні.
Заключним етапом підготовчої роботи можна вважати презентацію 19 червня на засіданні Політичного комітету Україна-НАТО проекту Програми, яку провела українська делегація на чолі з моїм першим заступником. У цілому, проект був позитивно оцінений представниками держав-членів Альянсу та Міжнародного секретаріату НАТО.
Крім того, значну увагу ми приділили вивченню і врахуванню досвіду інших держав-членів Альянсу, які проходили через формат РНП. Ми і надалі вітатимемо пропозиції представників Альянсу, міжнародних експертів та громадських організацій щодо нашої роботи з підготовки, виконання й оцінки наступних Річних національних програм.
– Як би Ви оцінили критичне сприйняття євроатлантичної інтеграції України з боку Російської Федерації?
– Зазначу, що вибір напрямів зовнішньої політики і засобів забезпечення національної безпеки – суверенне право кожної держави. Російська Федерація, визнавши незалежність України та уклавши з нею Договір про дружбу, співробітництво і партнерство, фактично визнала за нашою державою ці суверенні права. Вірю, що Росія поважатиме ці права і дух партнерства.
Водночас, критичне сприйняття є позитивною стороною будь-яких процесів, за умови, що воно лежить в основі конструктивного партнерського діалогу.
Україна відкрита до такого діалогу з Росією, готова тримати російську сторону в курсі цілей і завдань своєї євроатлантичної інтеграції та гарантувати відсутність у своїх нинішніх і майбутніх діях антиросійських мотивів.
Варто також наголосити, що сьогодні НАТО і Росія є союзниками з багатьох проблемних питань міжнародної безпеки, партнерами в низці місій та операцій Альянсу, сторони реалізують широку програму співпраці. Так, у рамках спільної Ради, Росія є єдиною державою з усіх партнерів НАТО, що має право голосу з окремих питань діяльності Альянсу.
Росія проводить значно більшу кількість спільних заходів з НАТО, зокрема військового характеру, ніж Україна. Керуючись прагматичними інтересами, російська сторона затвердила п’ятирічний план спільних військових навчань з НАТО. Натомість Верховна Рада України, винятково з політичних міркувань, не затвердила план спільних з Альянсом заходів на поточний рік. Як резуль-тат, Збройні Сили України зазнали суттєвих фінансових і професійних втрат, а про імідж України як передбачуваного партнера не варто й згадувати...
Зрештою, на моє переконання, член-ство України в НАТО в інтересах самої Росії. Адже, зважаючи на глибоку історичну взаємопов’язаність наших країн, багатогранні гуманітарні зв’язки між народами і величезний потенціал співробітництва між державами в еконо-мічній, культурній та інших сферах, НАТО, з Україною у своєму складі, значно краще розумітиме російські інтереси. Україна, в якості майбутнього члена НАТО, була б певним гарантом неприйняття Альянсом рішень, що потенційно могли б мати антиросійську спрямованість.
Також варто нагадати, що Конституцією України заборонено перебування іноземних військових баз на її території. Це положення Україна не планує переглядати з огляду на своє прагнення приєднатися до НАТО.
Переконаний, нам потрібно вести постійний багаторівневий діалог як по лінії Україна-Росія, так і з підключенням Північноатлантичного Альянсу. Стабільність і безпека на континенті в інтересах як України, так і Росії та НАТО. Досягти ж її можна лише спільними зусиллями й узгодженими діями.
– Наскільки впливає низький рівень обізнаності українців щодо євроат- лантичної інтеграції на розвиток відносин між Україною і НАТО? Чи стримує це дії української влади та виконання РНП?
– Звичайно, Уряду легше досягати поставлених цілей, коли його кроки супроводжуються цілковитою підтримкою населення, а не викликають постійні кон’юнктурні випади з боку окремих політичних сил і «доброзич-ливців».
Проте у даній ситуації хочу акцентувати увагу на ключовому слові у вашому запитанні – «обізнаність». Я вважаю некоректним головний аргумент про те, що більшість населення не підтримує вступ України до НАТО. Адже більшість населення (за даними соціологічних досліджень, це майже 60%) нічого або дуже мало знає про НАТО. Натомість, опоненти євроатлантичного вибору України оперують стереотипами радянських часів, спекулюючи на цій необізнаності громадян.
Наше завдання – допомогти суспільству отримати об’єктивну інформацію про Альянс, чим ця організація займається, яких принципів дотримується, які продукує ідеї, як трансформується, а також краще зрозуміти стратегічні безпекові інтереси нашої держави.
Основною метою РНП є не забезпечення вступу до НАТО, а прискорення довгоочікуваних внутрішніх реформ, що мають цілковиту підтримку більшості громадян у всіх регіонах України. Саме тому уряд буде послідовним у виконанні РНП.
– Які заходи здійснюються Урядом для підвищення поінформованості громадян щодо НАТО та євроатлантичної інтеграції?
– Навіть в умовах обмеженого фінансування в період світової фінансово-економічної кризи, Уряд залишається послідовним у виконанні Державної цільової програми інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції на 2008-2011 роки. Ми знаходимо альтернативні можливості для поширення серед громадськості знань щодо євроатлантичної інтеграції. З цією метою залучаємо неурядові організації та фонди, активно співпрацюємо з Громадською лігою Україна-НАТО, Центром інформації та документації НАТО в Україні, посольствами держав-членів Альянсу в Україні.
Для прикладу, в червні, за підтримки Посольства США в Україні, було організовано візит до штаб-квартири НАТО у Брюсселі мерів міст, які представляли всі регіони України.
За ініціативи Координаційного бюро, в різних регіонах країни систематично проводяться інформаційно-навчальні семінари з питань євроатлантичної інтеграції. За останні кілька місяців такі семінари відбулись у Вінниці, Львові, Донецьку, Івано-Франківську, планується проведення подібних заходів у інших містах.
Роблячи акцент на інформуванні молоді, ми активно використовуємо мережу Інтернет для поширення інформації щодо НАТО та євроатлантичної інте- грації України. Зокрема, на урядовому порталі створено якісно новий розділ «Євроатлантична інтеграція», де у зручний спосіб можна знайти вичерпну інформацію з питань відносин України і НАТО та діяльності уряду в цій сфері.
Як результат, вже сьогодні ми бачимо істотні зміни на краще у сприйнятті українським суспільством ідеї євроатлантичної інтеграції. Згідно з останніми соціологічними опитуваннями, третина українців підтримує майбутнє членство держави в НАТО. Тому я з оптимізмом дивлюсь в майбутнє.
– Серед населення України побутує уявлення, що НАТО є суто військовим агресивним блоком. Яким чином, на Ваш погляд, можна донести до суспільства інформацію про ті зміни, що відбулися за останні 20 років у загальному середовищі безпеки і самому Альянсі?
– Як завжди, найпереконливіші аргументи – це факти. А вони говорять про те, що НАТО, відповідаючи на нові виклики сучасній міжнародній безпеці, все більше уваги приділяє загрозам невійськового характеру. Адже саме вони найчастіше ставлять під загрозу безпосередню безпеку людини. Наприклад, Сили реагування НАТО за 7 років свого існування застосовувалися лише 5 разів (і жодного разу з військовою метою) – для забезпечення безпеки на Олімпійських іграх в Афінах та під час виборів в Іраку, для надання гуманітарної допомоги в Афганістані та допомоги жертвам урагану в США і землетрусу в Пакистані.
Північноатлантичний альянс неодноразово приходив на допомогу й Україні. Так, у 1995 році, коли у зв’язку з аварією колекторних систем в Харкові на межі екологічної та санітарної катастрофи опинився весь регіон, Альянс одним з перших відгукнувся на прохання України про допомогу й надав надпотужні насоси. Цей приклад став чи не першим, який показав українцям, що перелік загроз, які можуть вразити життя кожного з нас, значно ширший за загрози військового характеру.
Більш того, НАТО проявило себе організацією, здатною реагувати на загрози будь-якого характеру, здійсню-ючи і винятково гуманітарні акції, що включали безпосередню допомогу звичайним людям.
У 1998 і 2001 роках Альянс надавав допомогу Україні у подоланні наслідків повеней у Закарпатті. За допомогою Трастового фонду НАТО продовжується ліквідація надлишкових і застарілих боєприпасів, склади яких становлять значну загрозу життю та здоров’ю громадян.
НАТО виділяє мільйони євро на програму «Безпека через науку», тим самим демонструючи, що питання зміцнення безпеки лежить не лише у площині озброєнь, але й розвитку науки. Активними учасниками цієї програми є й українські науковці. Так, Інститутом біології південних морів у Севастополі реалізовано спільний проект наукового комітету НАТО та українських вчених зі створення бази даних усієї екосистеми Чорного моря, що сприяє подоланню проблем, які виникають у чорноморському природному ареалі. На замовлення НАТО у Харківському інституті монокристалів розроблено революційну технологію надлегкої прозорої броні. За підтримки НАТО, у рамках цієї ж програми побудовано волоконно-оптичні науково-освітні мережі у провідних навчальних закладах України.
Уже кілька років Альянс фінансує проект перекваліфікації, соціальної адаптації та мовної підготовки військовослужбовців, звільнених у запас або відставку. Перелік подібних прикладів можна довго продовжувати.
– Як Ви прокоментуєте закиди з боку окремих політичних сил про те, що уряд, начебто, реалізує курс на євроатлантичну інтеграцію без урахування вимог законодавства і громадської думки?
– Євроатлантична інтеграція – це не якийсь винахід чи забаганка уряду. Нинішній уряд, як і попередні, займається виконанням покладених на нього завдань, а реалізація євроатлантичного курсу – одне з них. Нагадаю, це завдання чітко закріплено в українському законодавстві низкою чинних нормативно-правових актів: від Постанови Верховної Ради «Про основні напрями зовнішньої політики України» від 1993 року до Закону України «Про основи національної безпеки України» від 2003 року, за який проголосувала більшість народних депутатів, у тому числі й нинішня опозиція.
Водночас, Уряд враховує й прийняту Парламентом у березні 2008 року Постанову «Про питання вступу України до Організації Північноатлантичного договору» щодо необхідності проведення загальноукраїнського референдуму перед прийняттям рішення щодо приєднання до НАТО. Проте наразі питання вступу України до НАТО не стоїть на порядку денному відносин з цією організацією, тож спекуляції щодо проведення референдуму на нинішньому етапі є безпідставними.
Більше того, проведення такого референдуму на сьогодні не є затребуваним в українському суспільстві. Соціологічні опитування свідчать, що питання вступу України до НАТО в порядку пріоритетів українських громадян знаходяться у третьому десятку. Передусім їх хвилюють питання соціально-економічного розвитку держави, здій-снення реформ, боротьби з корупцією, екології, тобто тих завдань, вирішенню яких сприяє реалізація політики європейської та євроатлантичної інтеграції. До того ж, за попередніми підрахунками ЦВК, проведення такого референдуму коштуватиме Україні понад 550 млн. грн. У часи кризи марнувати такі кошти виглядає щонайменше не мудро.
– Про що свідчить досвід проведення подібних референдумів з питання вступу до НАТО в інших країнах?
– Варто зазначити, що набуття Україною членства в Організації Північноатлантичного договору, з юридичної точки зору, не вимагає проведення референдуму ні з огляду на національне законодавство, ні з огляду на вимоги самого Альянсу. Оскільки вступ країни до НАТО не пов’язаний з обмеженням суверенітету, зміною території чи конституційного ладу. На відміну від, наприклад, ЄС чи ЄврАзЕС, НАТО не є конфедеративним утворенням з наднаціональними функціями.
За 60 років існування Альянсу з 28 його членів лише 4 держави проводили консультативні референдуми з питання членства у цій організації – Іспанія, Угорщина, Словаччина і Словенія.
Найпоказовішим у даному випадку є досвід Іспанії, яка, вступивши до Аль-янсу в 1982 року, мала лише 18% підтримки населенням такого кроку. Місцева опозиція, представлена соціалістами, активно опонувала урядові в реалізації євроатлантичної інтеграції, а в антинатовських демонстраціях тоді помітну участь брав молодий політик Хав’єр Солана. Прийшовши до влади у 1986 році, іспанські соціалісти, виконуючи передвиборчі обіцянки, все ж організували референдум щодо збереження членства в НАТО. Результат був вражаючим. 4 роки членства країни в НАТО найкращим чином вплинуло на сприйняття іспанцями Альянсу: 52,5% проголосували за збереження членства в Організації. А колишній євроатлантичний скептик Хав’єр Солана в 1995 році став Генеральним секретарем НАТО.
Словенія, вирішивши провести референдум щодо членства в НАТО, об’єднала його з питанням приєднання країни до Європейського Союзу, сприймаючи це як взаємопов’язаний рух в одному напрямку. Як наслідок – 66% населення проголосувало «за».
Досвід євроатлантичної інтеграції Словаччини, Угорщини, Литви, Словенії та деяких інших держав-членів Альянсу свідчить про цілковиту реальність досягнення у середньостроковій перспективі підтримки членства України в НАТО більшістю населення нашої держави. Згадані держави змогли протягом короткого терміну позитивно змінити ставлення власних громадян до НАТО шляхом донесення до них об’єктивної інформації про цю організацію та обґрунтувати необхідність приєднання до Альянсу. Так, наприклад, у Словаччині в 2000 році ідею приєднання до НАТО підтримувало 42% населення, а в 2002-му – вже 61%. У Литві в 1999 році суспільна підтримка становила 36%, в 2000 році – 49%, а в 2002-му вона досягла 75%. Передусім, такі результати були досягнуті шляхом від-вертого діалогу в суспільстві.
На жаль, дискусії щодо НАТО переважно ініціюються у заполітизованому ключі з метою здобуття електоральних дивідендів. Ця тема повинна бути предметом обговорення передусім у експертному середовищі. Політики ж повинні відійти від емоційних оцінок і знайти в собі сміливість оперувати фактами.
Також вважаю, що успішну інформаційну кампанію щодо членства України в НАТО буде доволі складно провести без залучення найавторитетніших особистостей, якими багата наша країна, – провідних вчених, популярних артистів і письменників, журналістів, відомих спортсменів, правозахисників тощо. Від особистої думки та громадянської позиції таких людей значною мірою залежить ціннісна орієнтація всього суспільства, а також сприйняття України за кордоном. Ми будемо ініціювати їхнє включення до дискусії, результатом якої має стати усунення з вжитку лозунгів на кшталт «НАТО – агресивний блок!?», «НАТО – Ні» тощо.
Як оптиміст, я переконаний, що саме так і буде. Україна повинна йти європейським цивілізаційним шляхом розвитку, щоб гарантувати свою незалежність, а також забезпечити зміцнення демократії та побудову соціально орієнтованої моделі ринкової економіки європейського зразка.
