Запорізька Січ з початку свого існування (середина XVI ст.) вела самостійну зовнішню політику. Чим більше козацька вольниця заявляла про себе у всіляких бойових справах, тим більший інтерес вона викликала у близьких і далеких сусідів.
Із Запоріжжям намагалися встановити дипломатичні стосунки і Польща, і Московія, і Крим, і Туреччина, і папа Римський, і німецький імператор. Січ поступово, але впевнено, стала суб’єктом і об’єктом міжнародних відносин.
Про широку дипломатичну діяльність Запорізької Січі свідчать і функціональні обов’язки козацької старшини. Офіційним представником Січі був кошовий отаман, а пізніше – гетьман. Він підтримував дипломатичні стосунки з сусідніми державами.
Йому вручалися королівські універсали, царські укази, гетьманські ордери. Обов’язки міністра закордонних справ і канцлера покладалися на військового, а пізніше – на генерального писаря. Він вів листування, деколи радячись з ченцями, з різними монархами й вельможами, але завжди від імені всього запорізького війська.
Писар приймав на зберігання усі універсали, укази, листи, ордери, цидули після ознайомлення з ними кошового і старшини. Опікувався всім дипломатичним архівом. Під його керівництвом працював невеликий штат різного звання канцелярських службовців.
Про контакти Січі з іно- земцями свідчить наявність на Запоріжжі посади військового товмача. Це перекладач, який був зобов’язаний знати мови не лише сусідніх держав. Товмач мусив знаходити спільну мову з поляками, турками, татарами, греками, вірменами, молдованами, які проїжджали запорізькими землями або яким потрібно було надсилати листи.
Подорожнім він візував їхні паспорти, роз’яснював вимоги і правила поведінки на Запоріжжі, перекладав під час переговорів, читав надіслані на Січ грамоти закордонних володарів. Як знавець іноземних мов, товмач частенько вирушав з розвідувальною метою на кордони запорізьких земель або ж навіть у стан ворога.
Послів на Січі любили і приймали пишно, як і належить самостійній, впевненій у собі державі.
Починаючи з 60-70-х років XVI ст., козаччина, маючи свій осередок – Запорізьку Січ, поводиться як незалежна, самостійна держава. Номінально визнаючи й величаючи себе «королівським» військом, козаки насправді тримаються досить незалежно, здійснюють походи, втручаються у справи сусідніх держав, підтримують дипломатичні відносини з чужими урядами, беруть субсидії від чужих монархів. Словом, ведуть себе як суб’єкти міжнародного права. Розважливий польський король Стефан Баторій говорив про козаків та їхню діяльність: «Котрогось дня незалежна нація постане з цього шумовиння».
Про зростаючий міжнародний авторитет і вплив козаків на хід справ у Європі свідчать плани залучення їх до антитурецької європейської коаліції. Ці плани в 1592-1593 роках висунули папа Римський Климент VІІІ і німецький імператор Рудольф II. Про те, що козакам у цій коаліції відводилася серйозна роль, свідчить приїзд восени 1593 року на Січ папського посла, який привіз із собою 12 тисяч золотих дукатів як задаток козакам за їхню участь у війні з турками. А посол від імператора передав козакам подарунки від Рудольфа II – труби, бубни, хорогви і 8 тисяч дукатів. Козаки поводили себе з великою гідністю. Вони довго не погоджувалися на умови послів, висуваючи зі свого боку додаткові вимоги. На Січ прибув посол від московського царя, який також намовляв козаків до походу проти турків.
Таким чином, Запорізька Січ вела свою зовнішню політику як самостійна, незалежна держава. І хоча їй багато в чому доводилося зважати на зверхність Польщі, проте у випадках, коли складалися можливості, Січ негайно використовувала їх для захисту своїх прав, розширення козацької автономії. Козаччина бере найак-тивнішу участь в європейській політиці. Багато монархів змушені рахуватися з нею як з даністю, підходити до неї як до суб’єкта незалежної зовнішньої політики. Про це свідчило й залучення козаків до різних європейських коаліцій. Козацтво за допомогою дипломатичних і воєнних заходів захищало вітчизну від нападів різноманітних тогочасних ворогів. Серед політичних постатей найяскравішою була постать Петра Конашевича-Сагайдачного.
Сагайдачний – центральна особа української історії початку XVII ст. Він підніс престиж українського козацтва. Своєю діяльністю Сагайдачний повернув Києву значення культурного й релігійного осередку України. Діяння Сагайдачного впродовж короткого часу уможливили майбутню державу Хмельницького. Вів гетьман також зважену й лояльну стосовно сусідів, особливо Польщі, зовнішню політику, чим уславився і як талановитий дипломат.
Польська держава, бажаючи придушити козацький рух, одночасно відчувала гостру потребу в професіоналах такого рівня, якими були козаки. Тому вона, з одного боку, вживала репресивних заходів, а з іншого, – була змушена сприяти розвитку козацтва. Ці протиріччя й використовували козаки для того, щоб завзято боронити рідну землю й свою віру. При цьому використовувалися як воєнні, так і дипломатичні методи. Народні повстання, серцевиною яких були саме козаки, завжди завершувалися підписанням угод, під час укладення яких козаки виступали самостійною стороною на засадах міжнародного права.
Ці повстання прискорили наближення Визвольної народної війни проти польсько-шляхетського поневолення.
